Юліанові Я. Кобилянському 19 страница

Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.

— Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.

Стукання повторилося.

Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.

Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її...

— Івоніка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.

Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у Юліанові Я. Кобилянському 19 страница малої дитини до плачу.

Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.

По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.

— То ви лише самі в хаті, Маріє?

Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.

— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.

— Таже мій! Не пізнаєте?

— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?

Хвилина неначе задуми, а потім:

— Мій голос старий!

— Ви жандар?

— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?

— Вона пуста, як спорохнявіле дерево,— відповіла Юліанові Я. Кобилянському 19 страница,— а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.

— А Івоніка де?

— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?

— Я хотів собі лише люльку закурити... і нині... побалакати... я старий...— почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.

— То... увійдіть у хату...

— Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!..

Хвиля ожидання зсередини.

— Жандар...— прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни.— Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!

— То ви жандар? — спитала знов.

— Ні Юліанові Я. Кобилянському 19 страница, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!



Окрик болю роздався Юліанові Я. Кобилянському 19 страница в хаті.

— Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..

Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.

— Що бачили? Кажіть! А може б Юліанові Я. Кобилянському 19 страница, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!

— Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом...

— Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом.

— Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!

— Михайле! — крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.

— Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому Юліанові Я. Кобилянському 19 страница. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав...

— Хто се був, хто се був? — скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки...

— Нехай вже вам господь бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!

— Сава! — крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей Юліанові Я. Кобилянському 19 страница. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.

— Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати...— почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло...

Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.

Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.

Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучкий вітер бив її острими зимними колючками по Юліанові Я. Кобилянському 19 страница лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.

— Бадіко! — зойкнула.

Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.

— Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! —кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала і знов кликала...

Ніхто не обзивався.

Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло і вона вернулася назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана Юліанові Я. Кобилянському 19 страница.

Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайликом з рушницею,— убійник його...

«Нехай вже вам господь бог його ім'я скаже, вже я не годен його вам сказати!» — відізвалися в її душі слова незнайомого.

Закаменіла.

Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею по висках і коло уст.

— Сава! — зойкнула, умліваючи душею.— Сава убив його! — і упала на долівку.

Потім:

— Ні, ні, се. не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О господи Юліанові Я. Кобилянському 19 страница, рятуй, рятуй, рятуй!..

Підняла руки і почала бити поклони. Не знала чому, аж після сформувалися її думки.

Аби убійник найшовся.

Той, що її дитину зі світу згладив. Що запропастив одного, а другого кров'ю обкинув. Щоби він з'явився перед її очима, аби власними своїми руками розшарпала його на кусні, а ціточка, що лишилася їй одна одним на запустілу хату і пропадала безвинно у в'язниці, нехай би вернула...

Заломивши судорожне руки, молилася з лихорадним поспіхом, від часу до часу озираючися неспокійним, лячним поглядом, коли сніг бився о вікна, а двері у завісах з дикої гри бурі скрипіли й глумливо озивалися.

Відтак Юліанові Я. Кобилянському 19 страница огорнула її глибока втома.

Попала в півсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала.

Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хаті. В хаті було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом із тим зайшла з нею предивна зміна.

Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов'ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник,— і перший Юліанові Я. Кобилянському 19 страница раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина.

Дикий усміх болю скривив її уста.

Почала клясти.

Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала...

XXVII

По просьбі Марійки збігалася Домніка по всіх ворожках околиці, аби розвідатися щось про убійника. Але ні одна не могла сказати щось певного. Сліпа ворожка в місті сказала:

— Чого оця жінка думає стільки про якогось хлопця? Він не варт того! Він убив свого брата і ще колись свого тата уб Юліанові Я. Кобилянському 19 страница'є, як він не вволить його волі. Татову хату обкидує хтось раз по раз недобрим зіллям.

Зачувши про се, Івоніка, вдарив другий раз Марійку.

— Івоніка бив свою жінку! — сповіщала Домніка урочисто, майже не що в кожній хаті, тріумфуючи, що подавала таку цікаву новину.— До часу нещастя Івоніка і не кивнув[117][117] пальцем на свою жінку. А тепер? — Вона була перша, що довідалася про сю нечувану річ. Вона саме незвичайне знала розказувати!

— Та за що бив? — питали.

— Аби мовчала, вмісто по ворожках розвідуватися.

— Тяжко йому, аби інші люди знали його нещастя. Один син застрілений, а другий...

І ніхто не доповняв Юліанові Я. Кобилянському 19 страница тяжкої думки до кінця, ніхто ніби не говорив щось певного. Правда, були й глибокі пересвідчення, хто був убійником; безгомінно умостилися вже давно у всіх серцях, та ніхто не висказував їх словами. Кожне жалувало нещасних родичів.

— Марійка віднесла до Сучави до святого Івана на десять службів, аби віднайти убійника, а вісім до монастиря до ДрагомірноЇ, аби кара божа постигла його, але кара його оминає! — докінчувала, розтолковуючи свої оповіщення.

XXVIII

Перед воскресенням вернув Сава із в'язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.

Повернувши, пішов уперед до Рахіри і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату Юліанові Я. Кобилянському 19 страница.

На його вид батьки заридали.

Він вернув худий — шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі.

— Тебе вже зовсім випустили? — спитав батько боязко, між тим коли його серце в грудях краялося із жалю на вид сина.

— Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! — їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.

З ним уступило в хату щось, що немов стісняло... щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не Юліанові Я. Кобилянському 19 страница всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та про те воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.

Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мрець блідий на постелі і спав, а старі — кожне із свого кутика гляділо мовчки на нього і заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами.

Ось той блідий Юліанові Я. Кобилянському 19 страница хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком — се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.

Другого дня зранку, зараз по сніданню, ладився Сава до Рахіри.

— Ти куди хочеш іти? — спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.

Вона ж так страшенно боялася про нього!

— Куди?.. Я до Рахіри...

З неописане гірким усміхом спитала вона:

— Ти не забув дороги до Юліанові Я. Кобилянському 19 страница неї?

— Чого б мав я дорогу до неї забувати? — відповів він поглядом, що займався в полуміні.

— Вона винна всьому нещастю... Він замовк і глянув до землі.

— Не вийде воно на добре! — тягнула мати грозячим голосом.— Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою... числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами,— ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, бог мусить тебе покарати!

Він підвів на неї очі.

Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.

— Мамо, я був вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім Юліанові Я. Кобилянському 19 страница прийшов до вас! Аби ви знали...

Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.

— Вже вчора? Наперед до неї?

— Ая!

Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.

Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не стало другого сина.

Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось в груди, але того «когось» не було.

— Ви гадаєте Юліанові Я. Кобилянському 19 страница, що я стою о вашу землю? — спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки.— Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдави! — і, сягнувши за капелюхом, вийшов з хати.

Лишилася сама мов приголомшена. З широко створеними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючись з кимось, а роботи не дотикалася ніякої...

XXIX

— Анна дуріє!

— Що з нею?

— Хоче убити Саву...

— Ей боже!

— Жаль заступив їй розум...

Так ходило селом від уст до уст — і се була правда. Де б і не добачила вона його Юліанові Я. Кобилянському 19 страница — на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою і силувала вдушити. Забувала про ціле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:

— Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! —І за кожним разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.

І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна Юліанові Я. Кобилянському 19 страница могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-одніська вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.

— Святий став! — перешіптувалися глумливо між собою люди.— Мабуть, ненадовго!

— Чому ні? Може, він уже жалує...

— Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади Юліанові Я. Кобилянському 19 страница до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.

— Страх! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче...

— Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить!

— У бійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!

— В чоловіці як би дві душі. І як би одна в одну прокидалася...

Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним Юліанові Я. Кобилянському 19 страница корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов ізбоку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?

Так, здавалося.

Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию і почала давити.

Він ревнув, а відтак почалася боротьба.

Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.

— Я знаю, що ти його вбив, я! — кликнула погаслим голосом і з безкровним лицем.— Я се знаю і хочу тобі відплатитися! — Се були її одинокі Юліанові Я. Кобилянському 19 страница слова.

Вже туй-туй мала кинути його до землі, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неї, а ненависть підтримувала. Одначе він був зручніший від неї. Він освободив праву руку і вдарив її так сильно в груди, що вона заколибалася і впала. Він утік. Утікав чи не півгодини безперервним бігом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим і переполоханим.

В тиждень по тім померли близнята Аннині, і вона попала у меланхолію. Ходила селом і полями без цілі, з затисненими кулаками і прямо не бачила нікого перед собою. Так зайшла одного разу і до Марійки.

День був сльотний, дощ Юліанові Я. Кобилянському 19 страница падав безперестанку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й перебирала якесь насіння.

Нараз увійшла Анна.

Увійшла у довгому чорному сердаці Докіїному, в такій же хустці на голові, і худа, і бліда, мов із білого воску. Не сказавши ні слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку, її руки звисали вділ, а п'ястуки не отвиралися.

Марійка прокинулася і хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, «кара божа», як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава. Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди Юліанові Я. Кобилянському 19 страница переступати поріг її хати.

Івоніка стримав її.

— Ти не видиш, що вона не знає, де вона? — прошепотів він.— Її очі дивляться у якийсь блудний світ! Подивися на неї!

І справді. Великі чорні очі нещасної дивилися спокійно, майже дитинно вперед себе і не впізнавали окруження.

— Що тобі треба, доньцю? — спитав Івоніка лагідно.— Хлібця?

Вона глянула на нього тихо й байдужно і, розмикаючи надсилу бліді уста, сказала:

— Хлібця...

Марійка подала їй хліба, а вона його з'їла. Відтак стала роззиратись по хаті. На стінах висіли почорнілі, задимлені ікони, поприбирані в цвіти і рушники. Над одною із них висіла синя жовнірська шапка Михайлова Юліанові Я. Кобилянському 19 страница. Великими допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образові зі шапкою, відтак почала мінитися. Здавалося, в неї вступало життя, здавалося, визискувала пам'ять і притомність наново. Вона оглянула звільна несміливим поглядом довкола себе... Відтак приступила близько до Марійки і впилася своїми очима в неї. Ся подалася з переляком узад. Очі молодої жінки почали так дивно миготіти перед нею... Чи їй привиділося що в лиці старої матері? Вразила яка подібність і викликала який спомин в її затемнілій душі?

— Сава! — скричала вона нараз не своїм голосом.— Сава вбив його! — І, кинувшися до дверей, пігнала окриленим кроком через поля...

Марійка побіліла, як стіна. Почала Юліанові Я. Кобилянському 19 страница труситися. Не була в силі промовити одного слова.

В Івоніки виступили сльози в очах. Його голова затряслася.

— Господи, рятуй та змилуйся! — промовив із цілою побожністю своєї душі, заломивши розпучливо руки.

— Вона збожеволіла! — обізвалася насилу Марійка.

— Жаль заступив їй розум! — відповів Івоніка. Потім додав: — Видиш, жінко? А ти все не вірила, що вона була Михайликова! Гадаєш — чоловік із добра з розуму сходить, з утіхи? Ми прогрішилися, Марійко! Ти прогрішилася! Я не знав, аж Докія сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти. Тепер уже бог забрав їх до себе. Не стануть... нам уже ніколи... тягарем Юліанові Я. Кобилянському 19 страница діти нашого Михайла! Не стануть... хоч би ми того на колінах день і ніч бога благали! Будем годувати діти Савині та Рахірині... а Михайликові... вони уступилися нам навіки з дороги...

Та й захлипав уголос.

Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу із свого місця й метнувся надвір...

Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.

Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом в шибу.

Вона повела тупо за нею очима.

Не знала докладно, що з нею діялося.

Вона свої любила діти, страшно любила їх. Кров була би дала за них Юліанові Я. Кобилянському 19 страница. Відтак щось сталося... помішалося... і тепер вона винувата... І вона відчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неї... ось тут, на тім порозі, подавали їй... просили за своє прийняти... вигодувати в пам'ятку по нім... собі на потіху... а вона відігнала її... з оцього порога відігнала. Хлоп'я Михайликове...

Господи Ісусе Христе!

Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона Юліанові Я. Кобилянському 19 страница їх не любила?

«Будемо годувати діти Савині та Рахірині... а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» — шепотіло щось із дна її душі до мозку.

«Савині та Рахірині!.. Рахірині, Маріє!»

«Савині!» — відповідало щось само із себе.

Сава вбив його, Сава!

Ніколи не буде годувати!

Скорше вже їй руки відніме...

Ех!..

Щось боролося тяжко, нечутно між собою, а вона терпіла під тим пекельні муки.

«За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бігало за бабунею!» — обізвався голос білоголової старухи в її душі.

Аякже! І вона робила їй той закид, що ось тепер її чоловік, ота беззуба баба, що Юліанові Я. Кобилянському 19 страница все знала.

Вона гризлася та їлася неустанно... бо чим було сироті двоє дітей вигодувати? «Ая, Маріє! Зле зробили! Були б собі Михайлика малого вигодували... бо таки казали, що й «Михайликом» його охрестили...»

Бліда, як стіна, жінка гляділа з широко створеними очима вперед себе в якійсь предивній, загадочній задумі, а відтак зірвалася із свого місця на рівні ноги.

З лихорадним поспіхом закинула на себе сердак і вибігла живо надвір. Та тут же остановилася на хвилю. «Де її шукати? Куди вона, нещасна, пігнала?»

— Анно! — зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи.— Анно, прийди назад!

Повно сліз Юліанові Я. Кобилянському 19 страница найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.

Перед нею лише поля зеленілися.

По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.

Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив на силу до себе.

Земля розкошувала...

Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошти за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.

Все добігало ніби закінчення... і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця,— вона наложила на Юліанові Я. Кобилянському 19 страница все свою печать і замкнула кожному уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримувала руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї...

XXX

Шостий рік минає з того часу.

На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.

Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній Юліанові Я. Кобилянському 19 страница.

Тихо, нечутне ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.

На полях все ще видніється бурдей.

Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.

Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими тихими сльозами.

В ньому вешталося лише двоє старих людей — Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається — одне й друге. З ніким не зносилися і жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а Юліанові Я. Кобилянському 19 страница праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.

— Для кого їм ще так гарувати? — дивувалися люди.— Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.

Але вони були іншої думки.

На полях справді не втихала праця, їхня праця йшла на служби божі за душу покійного сина. Два рази в рік відбувалися величаві посмертні обіди. Один восени, а навесні, як бідним людям найтяжче виживитися,—другий. Столи їх угиналися; багаті й бідні, здалека й зблизька, кріпилися на їх хлібі. Так постановили вони собі весь труд свій посвятити на ту ціль Юліанові Я. Кобилянському 19 страница, і та ціль була одинокою силою, що удержувала їх при житті і тримала їх сили в рівновазі.

На Михайловій землі зростав той хліб, для Михайла були тії загони призначені, нехай же і йде все, що його, за його душу... А колись, як їх уже не стане, нехай божа воля діється...

На тих обідах не бували ніколи; ними заряджували все Домніка з Ілією, а як і були, то лише дуже коротко. Вона сиділа й гляділа мовчки, як люди їли й пили, а відтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову і бігла крізь поля в бурдей. Там зачинялася в Юліанові Я. Кобилянському 19 страница стайні, доки Івоніка не вернеться і не розповість, що вже по всьому. А він, заховуючись так само безмовно, від часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв із жалю в долоні, а потім десь подівався, віддаючи шепотом Домніці погляд на все, аби ніхто впорожні й голоден не відійшов.

Велика побожність і віра його скріпляли й утримували на дусі, і він тонув у ній всею своєю лагідною вдачею.

«Так бог дав!» — потішав себе і силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б Юліанові Я. Кобилянському 19 страница йому нанесла горя, і він не переніс би її. Не в силі був би перенести. «А от,— толкував собі,— Сава був і при війську якийсь час, сидів у криміналі,— мимо нього ходили судді, він глядів на мури, за слідами його страшної події слідили люди, та проте він живе свобідний. Що його хоронить? Що розпинає над ним свої крила?

А Михайло не був тим, що він, інакше вів себе, та проте...

Але чому було так? Сила божа хотіла так...»

Такі питання впивалися деякими часами в його душу до самої глибини і підкошували віру й терпливість у терпінні, гнали силоміць по церквах Юліанові Я. Кобилянському 19 страница і сповідях.

Найрадше заходив на прощу до святого Івана Сучавського і тут умлівав душею.

Чи не винен він сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Тут і там доходила до нього чутка, що він був ліпший для Михайла, як для Сави, але, наскільки йому здавалося, його сумління було чисте. Він бажав добра для обох, але, може, він і винуватий? Господь один знає, в чім лежить вина. «Я темний чоловік, отченьку! Най господь простить мені, грішному! Я робив, як знав!» — починав при сповіді, як при втраті любимця свого, і велике, потрясаюче було каяння того Юліанові Я. Кобилянському 19 страница на вид тихого, ніби незначного чоловіка.

Сповідь приносила йому полегшу.

Потішений вертав назад і запрягався наново до ярма сірої одностайної праці, до невмолимого труда.

— Один день,— говорив він,— один жаль. Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя.

Метою його життя було тепер — дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою, і Савину провину благати бога...

Від року Сава відокремлений.

Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.

Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього — як думав — призначену пайку, а Юліанові Я. Кобилянському 19 страница і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний вчинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі — лише землею не наділив його.

Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував,— її не давав він йому.

— Працюй, як я працював! — сказав йому, відділюючи половину хати.— Нехай робить, як я робив! — відповідав людям, що допитувалися його, чи не Юліанові Я. Кобилянському 19 страница відділить Саві пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахіру.

— Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловік нічого не має, а відтак як сам доробиться тої землі! І не поступився ні на ступінь від свого рішення.

— Землі? — шепотіла Марійка з ненависті викривленими устами і розсмівалася страшним сміхом.— Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона його навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі?

А відтак розсипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав.

Вона ненавиділа Саву.

Ціла її колишня любов до Юліанові Я. Кобилянському 19 страница нього, яка свого часу зводила її з розуму, приневолила її забути старшого, наказала вигонити нещасну дівчину з сиротою, з самої дикої тривоги про нього, напружала до всяких вигадів рятунку при слідстві проти нього, яка проникала її душу до божевілля,— вона перемінилася тепер у найстрашнішу ненависть.

По своїм повороті з в'язниці оказував Сава свою байдужність проти родичів цілком явно. Здавалося, його любов до дівчини змоглася у в'язниці вдвоє, а з тим і витиснула всі інші почування в його серці. Він чув і бачив лише її.

Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та Юліанові Я. Кобилянському 19 страница за побитою матір'ю, як уже й забирався наново до неї.

Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.

— Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! — Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.

— Не хочеш ждати? — питали його.

— Ні!

Ніхто не питав, куди йде. Кожному було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс...

Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші — проводив у Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою Юліанові Я. Кобилянському 19 страница відразою і з усилуванням.

— Ходиш до Рахіри і хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! — докоряла йому іноді Марія.— А моя сива голова не має нікого, крім тебе! Михайликові заступила куля життя,— хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі?

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 2 | Нарушение авторских прав


documentawdusej.html
documentawduzor.html
documentawdvgyz.html
documentawdvojh.html
documentawdvvtp.html
Документ Юліанові Я. Кобилянському 19 страница